Володимир Сергійович Мартиновський: биография

У 1950 році завершив і видав монографію з холодильних машин, а також підготував і захистив докторську дисертацію на тему «Термодинамічний аналіз холодильних циклів». Захист відбувся у спеціалізованій раді Ленінградського технологічного інституту харчової і холодильної промисловості. Основні положення дисертації були викладені у другій його монографії «Термодинамічні характеристики циклів теплових і холодильних машин», виданої в 1952 році. У ній описувався і на великому числі прикладів ілюструвався створений ним метод оцінки ефективності дійсних прямих і зворотних циклів. Для порівняння пропонувалося використовувати так звані відповідні або еквівалентні цикли Карно. Для аналізу втрат від незворотності в реальних циклах вони поділялися на внутрішні і зовнішні, що дало можливість, поетапно вводячи окремі втрати, враховувати їх вплив на ефективність термодинамічного циклу. При цьому він зазначав, що такі оцінки носять в основному якісний характер, так як не беруть до уваги взаємне вплив втрат. Запропонований метод отримав назвуМетоду нарощування втрат від незворотності. У більш пізніх своїх працях В. С. Мартиновський продовжував удосконалювати створені ним методи термодинамічного аналізу. Так, у статті, написаній разом з професором Л. З. Мельцером і доцентом І. М. Шнайде за допомогою цих методів була виконана оцінка ступеня термодинамічної досконалості різних генераторів холоду і строго доведено існування оптимальних температур, що відповідають максимуму ефективності тієї чи іншої системи охолодження.

У 1955 році виходить монографія В. С. Мартиновського по теплових насосів.

У цьому ж році в інституті починаються дослідження в області термоелектричних напівпровідникових охолоджувачів. Мартиновський вбачає перспективність цього напряму також і для створення ефективних теплових насосів, що відображено в його ранній публікації. В. С. Мартиновський з 1955 року стає членом редколегії журналу «Холодильна техніка». У журналі часто публікуються його статті про дослідження різних процесів, циклів та систем охолодження або нагрівання. В деякі роки - по 3-4 статті. Його роботи стають відомими за кордоном. У 1955 році на IX-му всесвітньому конгресі Міжнародного інституту холоду (МІХ), що відбувся в Парижі, Мартиновський був обраний віце-президентом III-їй комісії МИХ.

У 1957-1958 роках в рамках реалізації програми ЮНЕСКО він керував колективом радянських і зарубіжних фахівців зі створення в Індії бомбейського технологічного інституту. Читав там лекції, готував інженерів по холодильній техніці і вів наукові дослідження. У ОТІПХП з числа відрядження урядом Індії для навчання в аспірантурі їм були підготовлені два кандидати наук: Срінівасан і Парулекар.

Після повернення він продовжував керувати вузом і сприяв подальшому його розвитку, створював нові навчальні та наукові лабораторії. Як і раніше, серйозну увагу приділялося наукових робіт та підготовки аспірантів. В інституті В. Ф. Чайковський, А. П. Кузнєцов, Н. І. Водяницкая і інші почали роботи по застосуванню сумішей холодоагентів (неазеотропних і азеотропниє) у холодильних машинах. Мартиновський поставив завдання формування таких сумішей, які б не тільки викликали підвищення ефективності систем охолодження, а й сприяли досягненню більш низьких температур, які зазвичай могли забезпечуватися за допомогою компресорів одноступеневого стискання.

У 1958 році для виконання великого обсягу замовлень підприємств та галузевих НДІ в інституті був створений науково-дослідний сектор (НДС). За клопотанням В. С. Мартиновського для організації пошукових наукових досліджень в галузі систем низькотемпературної техніки в 1959 році була відкрита проблемна науково-дослідна лабораторія (ПНДЛ). У ній створювався грунтовний заділ для НІС за рядом наукових розробок, для яких потім шукали замовників з промисловості.

У 1960 році В. С. Мартиновський був призначений в ЮНЕСКО (Париж) заступником директора департаменту освіти і прикладних наук, де працював до 1964 року. У департаменті виконував роботу з організації вузів в країнах, що розвиваються. Розробив міжнародні рекомендації щодо технічної освіти, схвалені Генеральною конференцією ЮНЕСКО.