Микола Олексійович Скрипник: биография

Авторитет М. Скрипника як урядовця найвищого рангу істотно зріс. Він став членом Президії ВУЦВК, брав активну участь у засіданнях Раднаркому.

У січні 1922 р. його, за відсутності голови уряду Х. Раковського (перебував у відрядженні), на короткий час призначили заступником голови Раднаркому, а ВУЦВК - навіть тимчасово виконуючим обов'язки глави уряду України (зі збереженням на посаді наркома внутрішніх справ). Проте буквально через кілька днів заступником голови РНК став Д. Мануїльський, а за М. Скрипником залишили лише наркомівські прерогативи. У квітні 1922 р. його перемістили на посаду наркома юстиції України. У липні-серпні 1922 р. М. Скрипник знову працював заступником голови РНК, а з січня 1923 зайняв посаду Генерального прокурора республіки, перебуваючи весь цей час наркомом юстиції.

Внесок у соціально-культурний розвиток

Важливою була роль М. Скрипника у підготовці найважливіших державних документів - конституцій Союзу РСР і Української СРР - він входив до складу союзної і республіканської комісій 18 з підготовки відповідних проектів, брав активну участь у дискусіях щодо принципів взаємовідносин у федеративній державі, прав і обов'язків її окремих суб'єктів. М. Скрипник направляв процес створення базових документів функціонування тодішнього українського суспільства - цивільного, кримінального, земельного, сімейного кодексів і т. п.. Правда, при цьому згідно з тодішніми традиціям нерідко допускалися істотні відступи від наукових основ, їх підміна логікою і практикою «революційної доцільності».

У 20-ті рр.. М. Скрипник багато й плідно займається розробкою теорії національного питання, пошуками шляхів оптимального розв'язання української проблеми у процесі будівництва соціалізму. Його авторитет у цій області був незаперечний не тільки на Україну, а й взагалі в Союзі РСР. Г. Скрипник був учасником усіх масштабних публічних дискусій, форумів, на яких обговорювалися актуальні питання розвитку багатонаціональної держави, національного відродження і розвитку в союзних республіках. Скрипник курирував питання орфографічної реформи української мови (т. зв. «Харківське правопис», прийняте в 1920-1930 рр.., Іменується також «скрипниківської »).

Значний внесок М. Скрипника у вирішення питань національно-державного і культурного будівництва на Україні: з березня 1927 р. до початку 1933 р. він очолював народний комісаріат освіти УРСР. Наркомат тоді керував розвитком загальної початкової та середньої освіти, вищої школи, науки, літератури, театру, кіно, музики, образотворчого мистецтва. При наркоматі освіти існували відділи: Главнауки (у віданні були всі науково-дослідні установи, включаючи УАН); Главполитпросвета, що спрямовував діяльність міських і сільських клубів, хат-читалень, бібліотек, а також відповідних навчальних закладів; Головліту, який контролював видавничий процес у республіці . Йому було підпорядковане і Державне видавництво України з Книжковою палатою.

Паралельно з цим М. Скрипник займав пост директораВсеукраїнського інституту марксизму-ленінізму(ВІМЛ), керував Асоціацією істориків, був секретарем фракції УАН, головним редактором Української радянської енциклопедії, завідуючим кафедрою національного питання. І всі свої можливості він намагався максимально використовувати для всебічного розвитку націй, здійснення політики українізації. Було досягнуто значних успіхів у справі підготовки кадрів різного рівня кваліфікації з представників корінної національності, важливого розширення сфери вживання української мови, розвитку української культури, створення сприятливих можливостей для активізації національно-культурного життя за межами УСРР. Разом з тим багато робилося для забезпечення національно-культурного розвитку всіх національних меншин, які проживали на Україну. Зусиллями М. Скрипника та його оточення УСРР було перетворено на своєрідну лабораторію розв'язання національного питання. Однак демократична, гуманістична спрямованість цього процесу поступово входила в непримиренну суперечність із зміцненням тоталітарної системи в СРСР. Та й сам М. Скрипник не міг примирити, органічно поєднати які боролися в ньому два початку - як можна більше послужити рідному народові і як можна послідовніше здійснювати інтернаціональний курс, на практиці ототожнювався з перетворенням СРСР з федеративної держави на унітарну, де все більше обмежувалися можливості національного облаштування. Причетність до українізації почала кваліфікуватися (вже з 1926 року) як ворожа соціалізму.