Євген Петрушевич: біографія

nЕвгеній Петрушевич (* 3 червня 1863, Буськ - † 29 серпня 1940, Берлін) - український громадсько-політичний діяч, президент Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Народився 3 червня 1863 в м. Буськ, нині Львівської області в родині греко-католицького священика. Батько був знавцем української історії й літератури, людиною широкого духовного кругозору, глибокої національної свідомості. Згідно виховав своїх трьох синів. Після закінчення Академічної гімназії записався на студії юридичного факультету Львівського університету. Вже в студентські роки став одним із лідерів молодіжного руху, очолював «Академічне братство». Після отримання ступеня доктора права відкрив у м. Сокаль (нині Львівської обл.) Адвокатську канцелярію. Проявив себе талановитим організатором суспільно-політичному і культурно-освітнього життя у віддаленому від галицької столиці повіті. Був головою повітової «Просвіти». Закладав мережу її осередків у регіоні, заснував повітову ощадну касу, очолював боротьбу проти москвофільства, яке мало досить сильні позиції в Сокальщині. Як адвокат здобув прихильність широких мас населення професійним захистом від свавілля влади. З утворенням в 1899 р. українським національно-демократичної партії став її активним членом. Отже, не випадково на перших (після прийняття в Австро-Угорщині демократичного закону) виборах до парламенту 1907 обраний послом від великої виборчого округу Сокаль-Радехів-Броди (нині міста Львівської обл.) Серед 30 українських депутатів став одним з лідерів (поряд з К . Левицьким), а згодом - головою парламентського представництва, виступи якого на сесіях відзначалися цілеспрямованістю і глибокою аргументацією. Критикував політику австрійського уряду в національному питанні, постійно звертав увагу парламенту на нехтування владою інтересів бідноти, наполегливо вимагав реформ, перш виборів до Галицького сейму, в якому існуюча більшість український мала всього 12 послів. Внаслідок чисельної переваги поляки часто приймали закони у власних інтересах. Саме цій проблемі він присвятив першу промову в Палаті послів 1908. У наступному році переніс адвокатську канцелярію в м. Сколе (нині Львівської області), де незабаром став посадником міста. 1910 р. його від Стрийського виборчого округу обраний послом до Галицького сейму у Львові. На першій осінній сесії того ж року він виступив з доповіддю від радикального крила українських депутатів під час гострої дискусії з приводу обговорення нового закону про вибори до сейму. Протягом майже двох років як провідний діяч український сеймового клубу очолював боротьбу галицьких послів за новий виборчий закон, який, врешті-решт, було прийнято. На виборах 1913 р. у Галицького сейму увійшли 34 українські депутати. На цьому керівництво українського клубу не зупинилося. Зайнявши лідируючі позиції в комісії для опрацювання нового виборчого закону, Є. Петрушевич і К. Левицький домоглися збільшення квоти українців у сеймі до 62 мандатів, що було схвалено послами сейму. Крім того, після довголітньої боротьби, нарешті, в лютому 1914 р. прийнято постанову про заснування у Львові українського університету. Не менш активно брав участь у діяльності австрійського парламенту. У розпал Першої світової війни (1916 р.) замінив К. Левицького на посаді голови української парламентської репрезентації, очолив боротьбу на захист інтересів українства. Вона набула особливо гострого характеру після оприлюднення 23 жовтня того року імператорського маніфесту, який надав полякам право на відновлення державності й фактично підпорядкував Польщі Галичину. З цього приводу між українськими парламентаріями, з одного боку, та австрійськими і польськими, з іншого, розгорнулася справжня війна. Є. Петрушевич провів низку зустрічей з впливовими діячами Австро-Угорщини, оприлюднив кілька аргументованих заяв у виступах і друку, відстоюючи історичну справедливість щодо Галичини - української етнічної території та її народу, який мав таке ж право на національну державність, як і інші народи імперії. Використовуючи такі потужні аргументи, як участь українська, зокрема Легіону українських січових стрільців, у війні на боці Австро-Угорщини, антиросійське спрямування політики Загальної Української Ради, український посли парламенту на чолі з Є. Петрушевичем і К. Левицьким домоглися деякого послаблення утисків урядових чиновників та польської адміністрації на українське населення Галичини. Український стали більше залучати на керівні посади в місцеві та регіональні установи, більше того, І. Горбачевський став міністром здоров'я (1917-1918), а І. Ганінчак - генеральним прокурором Австрії. Вдалося змістити відверто пропольської орієнтації імператорського намісника в Галичині генерала Діллера, якого замінив більш поміркований і прихильний український генерал Гуйн. Парламентську діяльність Є. Петрушевича високо оцінював К. Левицький: «Євген Петрушевич виявляв велику енергію в важнійшіх хвилинах нашого визвольного руху, - писав він у спогадах 1937 р. - Між послами належав до діячів гострійшого тону». Під час міжнародних переговорів у м. Брест-Литовському (нині Брест, Білорусія) в лютому 1918 р. він очолив галицьку делегацію, яка, хоча й була відсторонена від безпосередньої участі в дискусіях, але сприяла внесенню в таємний додаток до укладеної угоди між центральними державами , УНР та більшовицькою Росією зобов'язання Австрії надати Галичині автономію до 20 липня 1918 6 проти польські представники таки зірвали у віденському парламенті ратифікацію Брестських угод, певною мірою захищали Галичину від зазіхань Варшави й, по суті, були кроком до відновлення у краї української державності. У відповідь Є. Петрушевич спільно з парламентаріями Чехії та Словаччини опрацював і вніс на розгляд імператора Карла план перебудови Австро-Угорської імперії. За його концепцією, імперію необхідно було перетворити у федерацію вільних народів з перспективою утворення національних держав у союзі з Австрією. 16 жовтня 1918 імператор оприлюднив маніфест, згідно з яким Австрія проголошувалася союзною державою, а її народи отримували право на державність. Усвідомлюючи, що монархія Габсбургів стоїть на межі розвалу, 10 жовтня галицький політичний провід під керівництвом Є. Петрушевича прийняв рішення скликати 18 жовтня у Львові український конституанту, щоб визначити долю краю. Представницьке зібрання українських послів парламенту, галицького і буковинського сеймів, єпископату, представників політичних партій, організацій і товариств (близько 500 осіб) 19 жовтня проголосило утворення на етнічних українських землях незалежної держави та обрали УНРада на чолі з президентом Є. Петрушевичем для реалізації історичних постанов. 21 жовтня на зборах відпоручників з усього краю в Народному домі він оголосив у присутності митрополита А. Шептицького опрацьований ним статут УНРади та виклав план легального й мирного переходу влади до рук українським. З цим виїхав до Відня. Однак мирним шляхом перебрати владу у Галичині не вдалося. У зв'язку з реальною загрозою приєднання Галичини до Польщі провід УНРади під керівництвом К. Левицького і Військовий комітет на чолі з Д. Вітовським здійснили 1 листопада 1918 переможне повстання у Львові та на території Галичини і Буковини. 1 листопада проголошено утворення ЗУНР, а 9 листопада сформований її перший уряд. У краї розгорнуто національно-державне будівництво. Розв'язано поляками війна і запеклі бої у Львові не дозволили Є. Петрушевичу повернутися до краю. Він прибув до Станіславова, куди після втрати Львова перебралося керівництво ЗУНР, і вже 3 січня 1919 провів першу сесію УНРади, на якій ухвалено закон про об'єднання з УНР. Після урочистого проголошення і схвалення Акта злуки у Києві 22 січня увійшов до складу Директорії. Як президент УНРади Є. Петрушевич здебільшого виконував репрезентативні функції й згідно з Тимчасовим Основним Законом не мав реальних прав для реалізації власних поглядів на внутрішню і зовнішню політику держави. Його надмірне парламентаризм і конституціоналізм часом були перешкодою й піддавалися критиці під приводом, що вони не відповідали ситуації державі, охопленій кровопролитною війною. Але своєю політичною культурою, парламентським досвідом і тактом умів впливати на хід подій. УНРада під його керівництвом діяла як справжній парламент, де панувала атмосфера демократизму й свободи слова. Вона розробила низку необхідних законів, які регламентували суспільно-політичного та економічного життя, заклали правову базу держави й відповідали прагненням та інтересам народних мас, завдяки чому вдалося уникнути гострих соціальних конфліктів. На відміну від Наддніпрянщини й більшовицької Росії, в ЗУНР не було місця проявам анархізму, отаманщини та іншим деструктивним явищам, смертельно небезпечним для молодих держав. Влітку 1919 р. польське військо за сприяння Антанти захопила майже всю Галичину, а румунське - Буковину. Під загрозою державної кризи УНРада 9 червня надала Є. Петрушевичу диктаторські права, які означали сумісництво обов'язків президента й голови уряду. Отже функції Державного секретаріату передано уповноваженим, зокрема, С. Голубовичу - функції уповноваженого з внутрішніх справ, В. Курманович - військових, С. Витвицький - закордонних та ін У цілому це рішення було схвалено галицьким суспільством, але керівництво УНР розцінило його як недемократичне , вбачаючи в ньому сепаратистські тенденції. Є. Петрушевича усунуто з Директорії, а щоб утримати надійний вплив на регіон, при уряді УНР утворено міністерство Галичини на чолі з соціалістом С. Вітиком. У результаті відносини Є. Петрушевича з С. Петлюрою, які й до того не були ідеальні, загострилися. Ситуацію намагався використати радянський уряд України. Його голова Х. Раковський пропонував військовий союз у боротьбі з Польщею всього за однієї умови - порвати стосунки з Директорією. Але соборницькі інтереси Є. Петрушевича перемогли й він прийняв пропозицію З. Петлюри приєднати Галицьку армію до армії УНР для спільної боротьби з більшовиками за визволення України. Урядові структури і УГА перейшли Збруч (Прип. Дністра) і розмістилися в районі м. Кам'янець-Подільський (нині Хмельницької обл.) У серпні об'єднана армія розгорнула бойові дії на Правобережжі і на короткий час визволила Київ. Незабаром вона билася на двох фронтах - проти більшовицьких і денікінських військ. Протягом війни керівництво УНР вело закулісні інтриги проти Є. Петрушевича. Справа дійшла до сепаратних переговорів С. Петлюри з поляками за його спиною. Коли знесилена жахливою епідемією тифу Галицька армія змушена була заради порятунку укласти перемир'я з денікінцями, а С. Петлюра здав полякам Кам'янець-Подільський, керівництво ЗУНР через Румунію виїхало до Відня. Опинившись в еміграції, Є. Петрушевич продовжував боротьбу за відновлення незалежності ЗУНР на міжнародній арені. Реорганізований у серпні 1920 р. екзильний уряд, до якого увійшли досвідчені державні діячі К. Левицький, В. Сінгалевич, С. Витвицький, Я. Селезінка, О. Назарук та інші, намагався не допустити юридичних рішень Ліги Націй про передачу Галичини Польщі. Глава уряду надсилав український місії на міжнародні переговори в Ригу (нині Латвія) і Женеву (Швейцарія). У лютому 1921 р. Ліга Націй офіційно визнала окремішність Галичини й визначила Польщу тимчасовим окупантом за умови, що сувереном краю є Антанта, рекомендувала Раді послів країн Антанти розглянути українське питання. Щоб чітко позначити прагнення галицьких українців, уряд Є. Петрушевича опрацював і представив союзним державам проект конституції Української Галицької Республіки, яка була орієнтована на західні демократії й надавала широкі права і свободи всім національностям краю. Разом з ініціативи уряду в Галичині здійснено широкомасштабні акції бойкоту виборів до польського сейму та призову до армії. Нарешті, вдалося домогтися включення галицького питання для розгляду на міжнародній конференції в Генуї у квітні 1922 р. Є. Петрушевич особисто очолив галицьку делегацію, включивши в неї К. Левицького, С. Рудницького і О. Назарука. Але дискусію з проблем Галичини було зірвано. Там відбулися його перші контакти з представниками радянської України, зокрема з Х. Раковським, якому імпонувала конфронтація уряду ЗУНР із С. Петлюрою. Влітку 1922 переговори з Є. Петрушевичем у Відні вів радянський дипломат Ю. Коцюбинський. Ці заходи більшовиків були скеровані на розкол української еміграції, в основному мала антирадянський характер. Варшава, яку продовжували підтримувати країни Антанти, розгорнула не менш активну дипломатичну діяльність за збереження влади над Галичиною. У вересні 1922 р. її керівництво здійснило низку підступних акцій, які мали вплинути на світове співтовариство, зокрема проголошено закон про воєводську автономію Галичини, заснування українського університету у Львові, поширено заяву уряду з пропозицією Є. Петрушевичу розпочати переговорний процес. Результатом цих заходів стало рішення Ради послів у Парижі від 15 березня 1923, за яким західноукраїнські землі без жодних застережень відійшли до Польщі. Оголошено ж закони залишилися на папері. Таким чином, Є. Петрушевич змушений був у травні того ж року розпустити уряд ЗУНР в екзилі й ліквідувати дипломатичні представництва і місії за кордоном. Галицькі державні й політичні діячі звернулися до краю й включилися у легальну діяльність відповідно програм партій і рухів. Є. Петрушевич переїхав у Берлін, де продовжив дипломатично-пропагандистські акції на захист пригнобленого народу, розповсюджував ноти протесту проти діяльності польських окупаційних властей, надсилав заяви до Ліги Націй, видавав газету «Українське прапор», надавав морально-політичну підтримку інтернованим частинам Галицької армії у Чехословаччини. Саме у берлінський період, залишившись без моральної підтримки соратників, відчуваючи матеріальні труднощі, Є. Петрушевич підпав під вплив ілюзій щодо зміни національної політики радянської влади на Україну, особливо в період «українізації». Він відвідував прийоми в радянському посольстві, зустрічався з послом М. Крестінскій. Однією з перших засудила радянофільство галицького діяча Українська Військова Організація (УВО). У відповідь «Український прапор» виступив з критичними статтями діяльності УВО. Більше того, 1925 р. група прихильників Є. Петрушевича на чолі з А. Думін розколола організацію Є. Коновальця й утворила так звану Західно народно-революційну організацію, яка незабаром розпалася. Радянофільські настрої Є. Петрушевича, як і багатьох його співвітчизників, розвіялися на зламі 30-х, коли на Україні розгорнулися масові репресії й терор органів ГПУ-НКВД. Наступні роки емігрантського життя виявилися надзвичайно важкі, внаслідок матеріальних нестач. Долав труднощі завдяки підтримці гетьмана П. Скоропадського та український апостольського вікарія в Німеччині отця П. Вергуна. Але і в похилому віці Є. Петрушевич співпрацював з українським Національним Об'єднанням (УНО), іншими емігрантськими організаціями. Коли у вересні 1939 р. Німеччина напала на Польщу, надіслав уряду Гітлера протестних меморіал. Помер 29 серпня 1940 Похований на берлінському цвинтарі римо-католицької кафедри св. Ядвіги представниками УНО, які згодом встановили на могилі пам'ятник. Могилу, яка збереглася, нині доглядає посольство незалежної України. Перепохований 1 листопада 2002р у Львові на Личаківському кладовищі. 1 листопада 2008 на батьківщині Є. Петрушевича в м. Бусько на Львівщині відкрито перший монумент Президенту ЗУНР. На честь названо площу Петрушевича у Львові. У 2008 році Національний Банк України зробив монету на честь Петрушевича.

Комментарии

Сайт: Википедия