Патріарх Нікон: биография

Реформаторська діяльність

Багато років збирав грецькі і візантійські тексти і серйозно брав участь в обговореннях «Кружка ревнителів благочестя» (до якого входив також і протопоп Аввакум), Никон вважав важливим привести російські православні обряди і книги у відповідність з грецькими.

Перед Великим постом 1653 Никон наказав здійснювати хресне знамення трьома перстами, що процедурно було не цілком коректно, бо двоеперстіе в Московській Церкві було закріплено актом Стоглавого Собору 1551 року. Далі Никон спирався на авторитет соборів і думка східних патріархів. Собор 1654 року поклав початок справі узгодження московських книг з грецькими. Визначення цього Собору були розглянуті і затверджені на Константинопольському Соборі того ж року під головуванням Патріарха Паїсія.

Вкоріненість як в народі, так і серед значної частини священства думки про «перевагу» російського благочестя над грецьким, а московського - над київським, яка з'явилася в Північно-Східній Русі після падіння Константинополя, ополячення Литви і підкорення Литвою Києва (пор. теза «Москва - Третій Рим»), а також різкість самих реформаторів призвели до розколу Російської Церкви на прихильників Никона («ніконіан») і його супротивників («розкольників», або «старообрядців»), одним з лідерів яких став Авакум. Авакум вважав, що старі російські книжки краще відображають православну віру. Никон ж значною мірою керувався політичними міркуваннями: його заповітною мрією було оволодіння Константинополем і служба у Святій Софії в співслужінні Вселенського Патріарха.

Сварка з царем

Молодий цар Олексій Михайлович почитав патріарха Никона, довіряв його порад у справах державного управління, а під час війн з Річчю Посполитою (1654-1667) і тривалого своєї відсутності залишав патріарха де- факто на чолі уряду. Велінням царя до титулу патріарха «Великий Пан» був доданий царський титул «Великий Государ». Таке становище викликало заздрість і невдоволення як бояр, які не бажали втрачати можливість впливати на царя в своїх, часом корисливих, інтересах, так і багатьох духовних осіб, зокрема, колишніх членів гуртка «ревнителів благочестя».

Патріарх Нікон висловлював крайнє невдоволення втручанням світського уряду в церковне управління. Особливий протест викликало прийняття Соборного укладення 1649, применшує статус духовенства, що ставив Церква фактично у підпорядкування державі, що порушував Симфонію влади - принцип співробітництва світської і духовної влади, описаний ще візантійським імператором Юстиніаном I, який спочатку прагнули здійснити цар і патріарх. Наприклад, доходи від монастирських вотчин переходили до створеного в рамках Уложення Монастирському наказом і надходили вже не на потреби Церкви, а в державну казну; мирські суди почали розглядати справи, що належали до ведення судів церковних.

У результаті втручання світського уряду в церковні справи, постійних інтриг з боку частини бояр і духовенства, що мали вплив на царя і вороже налаштованих до патріарха Никона, сталося охолодження відносин між царем і патріархом. Никон в якості мовчазного протесту був змушений залишити кафедру 10 липня 1658: не відмовившись від предстоятельства Руської Православної церкви, він пішов на шість років в Воскресенський Новоіерусалімскій монастир, який (разом з Хресним і Іверським монастирями) сам заснував в 1656 році і мав у своїй особистої власності.

Опала і скинення

У 1660 році на скликаному в Москві Соборі було постановлено позбавити Никона архиерейства і навіть священства, а проте суд не відбувся, тому що справа була вирішено передати на суд східних патріархів, за порадою Никонівському ченця-справщики Єпіфанія Славинецького та архімандрита Полоцького Богоявленського монастиря Ігнатія Іевлевіча. Таке ж рішення питання рекомендував цареві згодом і колишній єпископ Єрусалимської церкви Паїсій Лігарід, який не брав явного участі в Соборі, хоча був запрошений патріархами до таємного наради і виступав у ролі перекладача для східних патріархів.